Надзей папов унук
Как не в каким чарстви, не в каким государстви, как жив
поп, поп удов,
и как была у евтаго папа доц яго радная. Ета, братиц ты, как ён бярёг яе, и как ён ни ездить куды у приход, ён завсягды' вязець ей гастинцыки: що евта прихожани знаюць, що
ёсь у нашаго папа доц и надабиць ей как-нибудь гастинцыка паслаць. И паехав ён у приход – верст за двенадцать дзеревня, ну, ета ён з прицастям паехав, и там ён прицаст
ив цалавека; ну, ладна, и прибярягли
яго воцинна
харашо. Ну, ён и забыв, щобы гастинца доцки дали, ну, ён и сев з евтим и паехав дамов.
И едзиць ён па дароги, и гариць цалавеццая галава на дароги, и уся
згарела, только попил
ядин астае'тцы. Ён было праехав, патом и уздумав: «Ще ж я праехав? Видзь цалвеццая галава гариць, дай я вазьму, у карман евтат папялок улажу', связу дамов и пагрябу». Ну
, узял ён у карман яго и усыпав, сев на' лошадзь апяць и паехав дамов. Ну, прияжджаиць к двару, и сувстрикаиць
яго до'цка, з лошадзи знимаиць яго; у яго забалела галава, ви'дна з ветру, и яна спаць яго палажила на пярину. Ну, патом яна уздумала ета: «Ах, бацюшка ж мой нябось гасти
нца привёз!» Яна и цап
у карман; евтат жи папялок абаратився ларцыкам. Ну, ета яна выхвацила етат ларцык и кажиць:
«Ну, ларцык! Харашо; а ня знаю, как яго атлажиць».
Ну, вот яна выхвацила и лизнула яго и забяреминила. Хто носиць па нядзелям, а яна па цасам; дайшло да таго уремя,
що радзиць, и радзи'ла; ну, сийцас патом яго и ахрисцили, нарекли имя Надзей, папов унук.
Патом став росць етат маладзениц;
хто расцець па гадам, а ён па цасам; шесць
нядзель концылась – на вуличу к рябятам шулугу
ганяць пайшов. Вдариць ён па шулуге, шулуга ляциць, тольки звижжить; каму вдариць у нагу – нага проц, каму вдариць у руку – так рука проц, каму у галаву – галава проц.
Ета атцы евтих дзяцей и приходзяць к свящельнику етаму, и приходзяць к свящельнику з прозьбай: «Бацюшка! Ни пущайце свайго унука на вуличу гуляць к ребятам, больна
много ён шкоды
дзелаець». Каторый гаво'риць – майму галаву' адарвав, друге'й гаво'риць – майму руку адарвав; ни пущайце, гаво'рюць, бацюшка, как можна.
Ну харашо, мог ён вуздержаць яго до самаго лета; ён вырас парядашнай, и гаво'риць ён: «Ну, дзедушка любезнай, що ж мы будзим дзелаць-рабатаць?» Дрянно
дзед яго узрадовався и гаво'риць: «Доц мая любезная! Слава табе госпадзи! – гаво'риць. – Дав бог наследницка како'га; бог паслав! И каке'й хлапатнэй!
Що я буду з ним дзелаць? Ну, станим рабатаць. По'йдзим, – гаво'риць, – унуцык мой, ляда
вывалим». – «По'йдзим, дзедушка!»
И зайшли яны у бало'та, и выбрали яны места такоя припадобная.
Дзед став нацынаць ель валиць, ён (внук) гаво'риць: «Дзедушка, ты ня поцынай, меня бласлави». – «Ну, – гаво'риць дзедушка, – унуцык, бог цябе блаславиць!» Ён сийцас как
на'цав, как по'цав да как став валиць, адна лес трящиць; так сякане'ць з яднаго' бока тапаром, с друго'го дзерива паляцела. Да двенадцатага цасу ён вывалив палтары дяса
цины ляда. Дзед кажиць: «Ну'жна сечь ме'льця
да жечь». А ён гаво'риць: «Дзедушка, мы и так груддё
складзём».
У три дня ета ляда паспела сеяць. Узя'ли яны з дзедам и пасеяли, да врадзився ж авёс, так етакай авёс нисказа'нной. Ну, павадзився в евтат авёс мядзведзь. Пасматрев поп
, схадимши, ляда – много зъедзина авса. Приходзиць ён дамов, спрашиваиць унук: «Що, дзедушка, ти какаво наша ляда?» – «Дрянно', унуцык, харашо, тольки ж повадзилась как
ая-то дзикая лошадзь, дрянно' ись
и многа зъяну здзелала». – «Как так, дзедушка, скольки трудився я, а яна, евтакая шельма, скольки зъяну надзелала!
Пайду пакаравулю. Пайщи-тка мне кольки ни на ёсь пяноцки».
Сев ён, звив аброць,
паабедав, в лес пайшов. Приходзиць ён в ляда, и вдивився ён, удал добрай моладзиц: «Ах, бог мой, кольки шкоды здзелала, цирпець нивазможна!» – и сев ён сиред ляда на пни
. Ну, и сидзиць: патом сийцас мядзведзь и'дзиць з лесу, и пряма у авёс, и взнявся
и паёнс
авёс смуниць.
Ён, добрай моладзиц, и вдивився: «Що ж евта за дива, я евтаких лашадзей не видывав; що б ета за аказия такая, как яна авёс кастиць».
Ета падходзиць ён – мядзведзь – к няму близка, к самому ка пню. Мядзведзь е'тага и ни внываиць,
що цалавек стаиць; ён думаиць, що ета пень стаиць, и падходзиць к няму близка. Ён сийцас са пня, и цап яго за ву'ши, и схватив; ета схватив и притиснув к зямли яго. Мядзве
дзь думаиць: що таке'й, и хацев паправитца; ну вуж по'зна ён яму и папя'сца
ня дав, узяв яго етай аброттю забратав
и дамо'в повёв. И вёв ён яго дамо'в, мядзвездь какоя дзерива захвациць – з корним вароциць. Ну, и привёв ён яго дамо'в, привязав сиред двара к сталбу и приходзиць у вызб
у. «Ну ты, госпадзи, – гаво'риць, – какая лошадзь, дзедушка, разъелась! Как я умарився, тянумши яе дамо'в!» Дзед вышав на двор и вжахнувся.
«Пасматри-тка, – гаво'риць, – доц мая любезная, що твой сынок, а мой унуцык здзелав» – и кольки время дзивавилися яны. Ён ‹внук› гаво'риць: «Ни дзивуйцися, а гаво'рьт
и, що мы над етай лошаддю дзелаць будзим, как яна сильна дужа, и що на ёй рабатаць?» – «Вази, – кажиць дзед, – унуцык, дро'вы».
Взяв ён етага мядзведзя и запрёг яго у цялегу, и панёс ён вазиць дро'вы на мядзведзю, и у три дня усе цыста
загрузив, абклав кругом усё сяление. Етим прицетникам ни выйци, ни выихаць; усё загрузив цыста! И приходзяць ети прицетники к етаму свящельнику и гаво'рюць: «Дзе хоць
те дзеньте яго, щоб ён ня быв; що ж ета за аказия, що у три дни усё сяло загрузив, ни выйци, ни выихаць никак нивазможна». – «Ах, доц мая, – гаво'риць дзед, – що мы будзим
дзелаць! Жалка табе сына, а мне унука; ну ж по'шлим яго, куды хош ён – туды и ступай!» Ну, призываиць ён к сабе унука и гаво'риць: «Ну, унук мой лю
безнай, приходзяць прицетники з прозьбай; жалка мне цибе а ступай ты, унуцык, куда ты уздумав, на все цатыри стораны». – «Эх, дзедушка мой любезнай! Вы б давно и сказал
и мне евта, я и пашов бы, никольки ня медлимши. Матушка мая любезная! Спяки мне каравашицку».
Маць яго спякла яму каравашицку, улажила у хатомацку.
Вставав ён ранёшинька, вмывався бялёшинька. Узяв ён евту хатомацку, надзев яе на плецы, блаславився: «Матушка мая любезная и дзедушка мой радзимай, блаславице на пуц
ь, на дарогу». Памалився ён богу и пашов, и вышав ён у цыста поля, и наставив
ён ни пуцём, ни дарогай, и наставив ён ляса'м дрямуцым, грязям тапу'цым, и ишов ён семь дён без полдён, рот на апашку и язык наатмашку; вышав ён у тридзевятую землю, у тр
идзесятая чарства, и выходзиць ён у цыстая поля, у крутые горы, – и гуляиць Гарыня-багатырь и горы капком
капаиць. Приходзиць Надзей, папов унук, к няму и гаво'риць: «Бог помаць, Гарыня-багатырь! Куды какая в цибе сила нязметная. Как ты, – гаво'риць, – гарам капаишь, как шул
угу?» А ён гаво'риць яму: «Эх, – гаво'риць, – удал моладзиц! Ни вдивляйся ты маей сили. В тридзевятай земли, у тридзесятам чарстви, – гаво'риць, – как ёсь Надзей, папов
унук, так у таго ня евтакая сила! Как привёв ён мядзведзя з лесу, да на мядзведзи усё цысто сяло загрузив. Яго, – гаво'риць, – во'ран кастёв ни заносиць, добрай маладой
конь ни завозиць!» А ён гаво'риць: «Ах, брат Гарыня-багатырь! Ни во'ран кости заносиць, а сам добрай моладзиц заходзиць». А ён гаво'риць: «Ах, брат, тык евта ты Надзей, п
апов унук! Вазьми, брат, мяне у мяньшие братья». Ён яго и узяв, и яны многа хадзили, и многа багатырёв пабядзили, и многа гарадов захвацили; патом яны пажанились и бага
та жили.
Источник: Александр Николаевич Афанасьев Народные русские сказки А.Н. Афанасьева

